<< Главная страница

Панас Мирний. Лихо давнє I сьогочасне




Присвячується В. I. Василенковi



Добре тому Башкировi, на весь повiт добре! Земель в його - не мiряно, слуг у його - не злiчено. Через увесь повiт розiслалися його лани широкополi, виграючи на сонцi запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйнi лiси поперетинали його маєтки i вздовж, i вшир, i впоперек; широкоплесi стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повiтря й напувала цiлющою росою й без того родючу силу землi. А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Спiвучi пташки цiле лiто не вгавають у його садках-лiсах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вiльне повiтря степiв. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок i достаток!
Тiльки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкi людськi оселi порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна вiд одної, як вiд лихого дозорця... I люди, що жили по тих оселях, понурi та похмурi, нiмi та мовчазливi, тиняються, як тiнi, по горах та байраках, виходять на широкополi лани, на пишно-зеленi долини не свiтом бiлим любуватися, не пiсень веселих спiвати, а вiддавати буйному вiтровi своє важке зiтхання, свої сльози кревнi, щоб вiн, легкокрилий, однiс їх до господа бога.
- Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! - вiд краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зiтхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкошi та привiлля? Чи то їх та давня дурисвiтка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусiднi панки та полупанки в вiчi Башкиревi.
- Добре вам, Олексiю Ивановичу, - й царевi краще не треба! Землi у вас не мiряно, людей у вас не злiчено... Та ще до того й люди такi покiрнi та слухнянi - нижче трави, тихше води!..
- Не кажiть менi такого про людей! - кричав Олексiй Iванович. - Не кажiть нiчого!.. То не люди добрi, то гадюки капоснi! Одного я в господа бога молив, однiї ласки просив - дати на них усiх одну спину, щоб як одного вчистив, то всiм зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стiну горохом!.. I не диво: бо я один, а їх бiльше тисячi... Тисяча голiв на те, щоб тобi шкоди та втрати наробити!.. Господи!.. чом ти не дав їм однiї спини?!
- Та як ваша рука, поздоров боже, Олексiю Ивановичу, то й з тисячею вправиться! - казали панки.
- Нi, пристав... Почав приставати... Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну - до самого краю мiй ляск достягає! А тепер - не те. Колись сам ходив бiля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селi свiй станок завiв... А все не помага! Не виб'єш iз їх бiсових лобiв тiєї волi та мандрiв... Нiяк не виб'єш!..
Не любив Олексiй Iванович не тiльки волi, а й думки про волю - страх не любив. Звiсно, не задля себе: сам вiн був найвольнолюбивiший чоловiк на весь повiт, не знав нi в чому нiяких припон й перегород... А не любив, щоб крiпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
- Навiщо їм та воля здалася? Щоб порiзались? - казав вiн. - Iй-богу, порiжуться! Син батька зарiже, а не то що чужий чужого... Та якої їм ще треба волi? Чи вони в мене голоднi-холоднi, чи не ситi й одiтi? Чи їм нiгде серед степiв прогулятися? А от пити та ледарювати - то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю i їм не попущу гуляти. Гульня даремнi думки плодить; даремнi думки до мандрiв доводять, а в мандрах - пропащий чоловiк! От, примiрно, в царя вiйсько. Що б воно було, коли б усяк куди хотiв, туди й пiшов? Розтеклися б, як рудi мишi! I царевi горе, й вiйськовi - друге. Царя кожний би нехрист-бусурмен у полон узяв, а таке вiйсько поодинцю перебили. А от коли всi держаться купи - що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий, - о-о, то зовсiм iнша рiч!..
Так частенько вичитував Олексiй Iванович своїм крiпакам, додаючи до того ще бiльше снаги черкеським арапником, що вивiз iз Капказу, де за молодих лiт служив у вiйську. I такi речi Олексiя Ивановича вислухували крiпаки з великою покiрливiстю. Що бiльше корило крiпакiв - чи речi, чи арапник Олексiя Ивановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самi крiпаки хвалилися, що їх пан - могутнiй пан: i духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше - до печiнки дойме, а чи голосом крикне - душа з ляку аж в ноги вступе, пiд п'яти ховається.
I справдi, Олексiй Иванович був чоловiк неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям i гостроверхою головою, рот широкий - трохи не до вух, нiс приплесковатий, а на кiнцi одутлий та круглий, мов волоська рiпа, вуси рудi та довгi, униз загнулись, очi - бульками, з червоними жилочками на бiлих баньках. Страшно було глянути в тi очi пiд добрий час, а пiд лихий, як червонi жилочки наллються кров ю, i аж випнуться, а в зiницях зажеврiють хижi iскорки, дикий звiр - i той би злякався того страшного погляду i затремтiв би вiд ляку, а то ж чоловiк, та ще й пiдданий пана Башкира! Недарма всi боялися зустрiватися з ним i врозтiч тiкали, як забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловiк Олексiй Iванович та ще до того й могучий. Вiн безпремiнно був маршалом, а маршал тодi був не те, що тепер предводитель. У його в руках на увесь повiт були суд i розправа. Суддя та справник, мов тi слуги, по цiлих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному пановi їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб вiн, милосердний, послав того дня Олексiю Ивановичу, устаючи з постелi, правою ногою на долiвку ступити, бо як лiрою - то буде така пара, що i в гарячiй лазнi, шмагаючи з усiєї сили вiником, не наженеш такої.
Зугарний був Олексiй Iванович усiм страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир вiн на увесь повiт: губернатор пiд проїзд знає тiльки його одного домiвку - прямiсiнько до його завертає; сам вiн, буваючи в губернiї, до губернатора, мов до свого родича, заходе;
не раз i цiлувалися з губернатором. А кому не звiсно, що губернатор так аби з ким не поцiлується! Сказано - могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. I не даром кажуть. Нiхто не зважиться накриво слово сказати Олексiю Ивановичу, а не то щоб не послухатися його наказу або пiти проти його. I от би, здається, жити Олексiю Ивановичу, жити та бога хвалити! А проте i вiн часто та густо нарiкав на свою долю. Нi честь, нi слава, нi заможнiсть - нiщо не захищало його вiд тiєї напасницi-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце i в багатого i в убогого.
Чого ж сумує Олексiй Iванович? Чого його серце туга окриває? Того, що як здума Олексiй Iванович, що от вiн тепер i в славi, i в повазi, i добра у його - на дев'яти б стало... А кому вiн ту славу передасть? Кому добро, вiками нажите, перейде? Хто буде розкошувати у тому добрi, засилаючи боговi молитви за його душу?.. То так його завiна й ухопить!
Як його й справдi не сумувати? Вже двадцять лiт минає, як вiн жонатий, десятеро дiток мав, та нi одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексiй Iванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподiяли дитинi, дивись - поживе з пiвроку, похирiє-похирiє та й вiддасть боговi душу. За першими ще не велика була скорбота - надiя серце грiла: молодi ще самi, приведе ще господь нарадуватись, а як умерло п'яте та шосте, уп'явся жаль в Олексiя Iвановича серце, обняла голову чорна думка! Чого вiн тiльки не робив, як не розкидав своїм розумом - уже бариню й по лiкарях возив, по заграницях провадив, сама вона скiльки разiв i на прощу молитися їздила - нiщо не помагало!
- Ви б, Олексiю Iвановичу, стрiчних кумiв узяли, - радять йому добрi приятелi.
- Яких-то стрiчних кумiв? - спитався вiн.
- Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрiчного в куми запрохати.
- Першого стрiчного? А як то крiпак буде? - скрикнув Олексiй Iванович.
- На те вже божа воля: чи крiпак, то й крiпак - треба й крiпака прохати, - кажуть йому.
Олексiй Iванович нiчого на те не одказав, тiльки голову опустив та замислився... Що вiн думав тодi? Чи не мирив, бува, свiй панський гонор з господньою волею? Бо бариня в тi часи якраз вагiтна ходила, а жили вони в селi Одрадi, де близько й полупанка не було - саме крiпацтво...
I от одного лiтнього ранку, саме в жнива, ще тiльки що почало на свiт благословитись, як збудив Олексiя Ивановича нестямний крик... То був крик i великої радостi i немалого горя задля його батькiвського серця:йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звiсно, що вiн зразу схопився, та ще, як запримiтив його "камандинер", i на лiву ногу.
- Буде ж тепер грому! - додав вiн, передаючи звiстку про те дворовим, а дворовi - задворовим. I пiшла та звiстка по всьому селу вiд хати до хати, попiднiмала людей на ноги й мерщiй гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пiйматися пановi на очi.
Минула тiльки та чутка одну Проценкову хату. Стояла та хата недалеко вiд панського двору - так через яр на горбику, якраз вiкнами на панське дворище, й димарем схилилася до нього, мов разом дивилася й слухала... Та, видно, на той час ослiпла й оглухла, що не добачила й не дочула тiєї недоброї звiстки.
Та як їй було не ослiпнути й не оглухнути, коли в нiй завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жiнка Хiвря. Ще вчора вона була любiсiнька-милiсiнька. Вiн, вона, їх шiстнадцятилiтня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувалися до того цiлий день. Федiр обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хiвря турбувалася їжею, пекла хлiб, варила страву, а Марина, збираючи в огородi огiрки та стиха виспiвуючи, думала про те, з ким їй доведеться рядом у полi жати, i молила бога, щоб вiн надоумив рядчика поставити бiля неї кучерявого Василя Прудоусенка - бравого та жвавого двадцятилiтнього парубка, що як стрiнеться з нею де-небудь, то, знай, пуска їй бiсики очима.
Так було вдень. До вечора збиралися. Сiло сонце - почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоб назавтра якнайранiш устати. I поснули швидко, та не надовго. Ще й першi пiвнi не проспiвали, як Хiвря недужим голосом подала чоловiковi й дочцi звiстку, що з нею щось трапилося. Пiд серцем як вогнем пекло, пiд груди пiдпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хiвря не стогнала - кричала. Коло неї Федiр з Мариною клопоталися, що б їй дати, чим запомогти... Давали непочатої води, й умивали, i збризкували - не помагало. Маринi кинувсь у вiчi хрест, що батько напалив на сволоцi, як iз страстi вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хiвря - викинула... Криком кричить, духу пускається!..
- Тату, ви б за Лазорчихою збiгали... може, вона одшепче, одчитає, - плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже пiвнiч, поки додибаєш туди та вiдтiль - свiт буде. Федiр все-таки побiг. Уже зоря займалася, почав край неба червонiти, як Федiр вернувся додому один: Лазорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед свiтом Хiвря затихла, голосу не одведе, тiльки мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
- Може, тобi пити хочеться? - питає Федiр, пiдносячи Хiврi кухоль з холодною водою.
Хiвря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила... Почало сонце сходити. З-за гори, з-за лiсу показалося його блискуче кiльце, й пучок золотого промiння, падаючи довгою ниткою на землю, розсiявся на горi по травицi сизо-золотим пiсочком. Досяг той промiнь i до Проценкової хати, прокрався через помутнiлу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Вiн, здається, нагадував, що пора за тi клунки братися, в поле поспiшати. Федiр перший те помiтив i наче знiчев'я кинувся.
- Ану, годi тобi! Час у поле - опiзнимося, - промовив вiн до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матiр, потiм на батька i знову перевела очi на матiр, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
- Що ж я вдiю? - сердито скрикнув Федiр. - Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходiмо, бо лановий як запримiтить, що нас немає, буде халепа!
Марина пiдвелася, набрала кухоль свiжої води, поставила в головах бiля матерi, подивилась на неї, узяла свiй клунок на плечi и повагом потяглася за батьком. Шлях на поле йшов яром, понад панським садком. Федiр з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки; Федiр - попереду, Марина - за ним. Сонце, пiднявшись височенько, стиха грiло; пташки спiвали в панському садку, коники сюрчали в травi; а вони, не примiчаючи того нiчого, йшли одно за другим, нога за ногою, похмурi та понурi.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далинi широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женцi.
- Ох, лихо! Он уже й на постать стали, - промовив Федiр i придав ходи. Марина за ним приспiшала.
- Ей, стiй! - донiсся до них гучний голос iз саду. Вони озирнулися. На окопi з'явився пан i, перескочивши через рiв, чесав прямо на їх.
Федiр незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук i посунувся по спинi додолу; обома руками мерщiй ухопився вiн за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблiдло, вiн увесь тремтiв, мов у лихоманцi. За ним зiгнулася Марина з клунком за плечима та так i заколiла.
- Здоровi! - промовив пан, наближаючись до них. Федiр i Марина нiчого не одказали на те вiтання; у
Федора тiльки мишка забiгала на спiднiй губi та од ляку
перекосилися очi.
- Куди се вас бог несе? - питає Олексiй Иванович.
- Пшеницi жати, паночку! -обiзвався Федiр, низько вклонившись, i зразу засипав:Винуватi, паночку, опiзнилися... Жiнка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любiсiнька-милiсiнька була вчора, а вночi... твоя, господи, воля!.. Винуватi, паночку, запiзнилися. Простiть на сей раз - i пожалуйте, i помилуйте... Не самохiтно то, случай такий випав, не доводь його, господи, нiкому! - одно плескав Федiр, збираючись кинутись перед паном навколiшки.
- Та годi тобi! - каже Олексiй Iванович, - Не об тiм тепер рiч. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи... Бог послав менi сина, йди його охрестити.
- Паночку! - скрикнув Федiр, повалившись Олексiю Iвановичу в ноги, - От бог свiдок - жiнка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексiя Iвановича блиснули очi.
- То що, що жiнка недужа? - спитав вiн грiзно. - То через те тобi не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки не думки, а якiсь розпудженi уривки думок носяться у Федоровiй головi... "Дитини охрестити... Хреста цураєшся... Якої дитини? Якого хреста? Ох, похристить оце вiн нас- довiку будемо знати'.."
- То ти не хоч, питаю? - ще грiзнiше скрикнув Олексiй Iванович.
- Де вже його, пане, не хотiти? Ваша воля - ваша й сила! - покiрно одказав Федiр, пiдводячись з землi.
- Я тебе не силую, чоловiче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексiй Iванович. А в Федора вiд тiєї ласкавої мови серце замирає.
- Паночку, - зiтхнувши важко, вимовив вiн, - хай уже я один в одвiтi буду... Он дочка в мене... Пустiть Її, лебедику!
- Дочка? I гаразд, що дочка! Хiба дочцi не можна з батьком кумувати? - питає пан.
- Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухати? Простiть на сей раз...
- Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан. - Я тебе до себе в куми прошу... Чув? У куми! Бог послав менi сина. Прошу тебе охрестити. I дочку прошу, - каже йому Олексiй Iванович.
А Федiр дума: "Ох, знаю я, у якi-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину придбав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала... То-то тепер, видно, її на свiт народив та й запрохуєш охрестити". I Федiр важко та тяжко зiтхнув, немов хотiв витхнути разом iз зiтханням i душу-
- То ходiмо до хати, - каже пан. - Поки се та те, поки зберемося, то тим часом i священик прийде. Я за священиком вже послав.
Iде Федiр за паном у двiр - серце тремтить, душа не на мiсцi. "Якби-то се молодий та сам, - дума вiн, -дременув би убiк - хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає Федiр ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлип а.
Федiр трохи постояв, поки дочка наблизилася, й, поглядаючи на панову спину, сiпнув її за полу.
- Цить, дурна! - прошепотiв вiн стиха. - Бiльше битимуть! - i знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помiтив, що та плаче.
Не забарилися вони дiйти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора i Марину помили, принарядили й повели у горницi.
Здивувалися Федiр i Марина, як i справдi почали їх мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Сiчi: чоботи новi - жовтинцi, штани широкi - оксамитнi, каптан iз синього єдвабу; пiдстригли, пiдголили - так вiдразу двадцять лiт з його обличчя старостi зняли! А Марина?.. То не квiтка розцвiтає вранцi у садочку, то її краса дiвоча пишається в дорогих уборах! На Маринi плахта - аж очi на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темно-синя оксамитова керсетка; бiла, наче снiг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкi червонi сап'янцi; на шиї - намисто добре, хрести та дукачi; на головi - з квiточок вiночок, а кiнець коси аж горить стьожками!.. Старий Федiр дивом здивувався, а Марина вiд дива й не здише!
Ще було бiльше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горницi й припоручили панського сина охрестити. Держить Федiр на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зведе! Забув Федiр, що всього через ярок у невеличкiй хатинi лежить його Хiвря тяжко недужа, що на полi яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довiв прикажчиковi, що з Проценкового двору нi одна душа на панщину не вийшла... Про все на свiтi забув Федiр! Що йому тепер його непривiтна хатина, хвора Хiвря, колюча нива, коли вiн панського сина у вiру вводе, самому пановi кумом стає, а його синовi - хрещеним батьком. Вiн почуває, що це не чужа йому дитина, а є в йому частина чогось рiдного, свого; на те вiн держить його на рукак перед купелем, на те у хрест його вводе!.. I те рiдне, своє, так виразно ворушиться там, на самому днi в його серцi, в глибинi здивованої душi, а прудка думка забiгає далеко вперед... I вбачає вiн сього хрещеника не на руках уже, малого та нiмого, а бравого панича молодого, що кличе його на пораду до себе, як вiльного та рiвного собi!..
Тим часом паненя охрестили, й Федiр, поздоровивши пана з сином, нiзащо не захотiв хрещеника мамцi вiддати. Де ж се видано, де ж се слихано, щоб вiн оддав дитину комусь чужому, а не самiй матерi, що його на свiт породила, не своїй кумi?
Пан тiльки всмiхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
- Пустiть, пустiть його! Хай самiй матерi вiднесе сина. Не одступайте вiд закону, не ламайте звичаїв.
I Федора з Мариною пустили до панi.
- Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай, господи, щоб великий рiс та щасливий був! - мовив Федiр, кладучи сина бiля баринi на постелi.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумiв. Олексiй Iванович, проступаючи слiдом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив до баринi, i її гострий погляд зразу подобрiшав. Вона навiть усмiхнулася й витягла з-пiд коца свою блiду, замлiлу руку. Федiр i Марина приложилися вустами до тiї куминої руки.
- А тепер кумовi та кумi - їсти та пити! Спасибi їм, що потрудилися: по трудах час i закусити! - порядкував Олексiй Iванович, виводячи кумiв у столову. А там уже повен стiл стояв усяких напиткiв та наїдкiв. Олексiй Iванович запрохує панотця сiдати, силомiць усаджує й кума з кумою.
- Сiдайте, сiдайте! Чого боїтесь? Не бiйтесь. Сiдайте, їжте, пийте; ви тепер менi мовби й рiднi - через хрест порiднилися. Прошу покорно!..
Олексiй Iванович наливає по чарцi собi, панотцевi й кумовi доброї оковитої, а кумi - червоного солодкого вина. Цокається з усiма чаркою - такий привiтний та ввiчливий!
- Тепер же, кумо, - повертаючись до Марини й заглядаючи у її чорнi, як терен, очi та свiже, рум'яне обличчя, каже Олексiй Iванович, - треба сина доглядати. Кому ж бiльше те пристало, як не хрещенiй матерi? Чи так я кажу, чесний отче? - повертаючись до попа, питає Олексiй Iванович.
- Так, так! - одказує той, запихаючи в рот пiвпирога, - На те кумою ставала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його вiд усього лихого.
Марина мовчить, тiльки душею млiє, а радий Федiр за дочку одказує:
- Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синовi великому зрости, а виглядiти - виглядимо! Хiба моя Марина мала? Хiба в неї руки чужi, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її припну до дитини... Стiй, анi з мiсця! Очей не зводь! Не давай i порошинi на його впасти!
- Спасибi, спасибi тобi, Федоре! - дякує Олексiй Iванович. - Ти такий добрий чоловiк. Вип'ємо ж ще. То за сина було, а се вже за батька!
- Та ще ж, куме, й за матiр треба, бо вона ж його носила, родила, муки приймала, - базiка Федiр, вже посоловiвши вiд другої.
- А треба, треба! - одказує Олексiй Iванович, дивуючись про себе, що в мужика таке тепле серце та добрий розум. - Я от що тобi, Федоре, скажу, - каже далi Олексiй Iванович, - то твоя хата через яр?
- Яка вона моя? - ухмиляючись, пита Федiр.
- А чия ж?
- Як чия? Панова!.. Ми панськi - i хата панська. Олексiй Iванович ще бiльше здивувався... Сей Федiр хоч i зове його тепер кумом, а своє стiйло зна, свого не забуває!
- Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панськi й хата панська, - одказує Олексiй Iванович, - Отже як ти живеш у тiй хатi, то вона все-таки твоя. То слухай же, що я тобi казатиму: хата твоя стара, кривобока. Дам я тобi другу хату, нову, простору, отут у садочку та в холодочку звелю вибудувати, щоб тобi вiльнiше було до сина доступити, повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвiр прогулятись, то й ти на нього позирнеш, своє серце порадуєш... Або дочцi твоїй заманеться з тобою побачитися, поговорити - недалеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
- Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! - кланяючись, дякує Федiр. - Що як у нас пан, то й по цiлому свiтовi другого такого немає. А все-таки я вам по правдi скажу, нi крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото, значить, як ви нас устрiли, пане, i страху ж я набрався, господи! А як почали закликати в куми, то ще бiльший страх мене пройняв. "О-о, - думаю, - та й похристять же мене з дочкою!.." До самого послiднього, ото вже як увели нас у горницi, дали вина до рук та постановили перед євангеллю - тодi тiльки я дойняв вiри, що воно не жарти. А то все думав: "Та й жартовливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров'я, - жартуючи й шкуру здiймає!"
Не подобалося Олексiю Iвановичу послiднє Федорове слово; отже п'яненький Федiр з такою усмiшкою його вимовив, немов розказував про яку втiшну iграшку або щиру ласку, що Олексiй Iванович не розсердився, а тiльки засмiявся.
- Отже що я тобi, Федоре, скажу, - почав Олексiй Iванович, - щоб ти не думав про мене такого, щоб часом i гадка нiколи не западала про те в твою голову, то я тебе навiки вiд панщини увiльняю. Житимеш у мене, як у бога за пазухою, i ситий, i одiтий, i не голодний. Я б тебе й зовсiм на волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно - ти й не на волi, а житимеш, як на волi. А як настане мiй час сей свiт покидати, от тодi я тобi дам вольну, щоб пiсля мене нiхто тобi не змiг чого лихого заподiяти.
Федiр, коливаючись, пiдвiвся й не пiдiйшов - звалився на пана.
- Рученьку!.. Рученьку вашу бiлу! - скрикнув вiн, ловлячи панову руку й обдаючи її гарячими поцiлунками. - Барин... кумочку-барин! - i Федiр заплакав.
Ще довго п'яний Федiр сидiв би та базiкав з паном, якби пановi не обридла його розмова.
- Ну, Федоре, - сказав вiн, - ти тепер iди додому та справляй свої дiла, а я з недiлi накажу, щоб задля тебе хату будували.
- Та час, паночку, час i додому, бо там у мене жiнка хвора, - згадав Федiр про Хiврю, - От би тiльки роздягтись треба, у своє одягтися.
- Навiщо? - пита Олексiй Iванович. - Що тепер на тобi та на твоїй дочцi - я вам дарую, щоб ви пам'ятали той день, коли в мене кумували.
Федiр знову було кинувся цiлувати пана, та Олексiй Iванович остерiг:
- Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всi поцiлунки витратиш - на друге й не зостанеться!..
Федiр п'яний, у своєму пишному уборi, поколивав через двiр. Марина пiддержувала його, щоб часом, бува, вiн не впав. Усi дворовi витрiщилися на них, як вони проходили двором. Були такi, що й кепкували:
- Он як нового кума прибрали, як того снiгура!
- Та й кум же набрався - ледве ноги волоче!
- Бо важка, бач, робота була!
- А чи будуть же й кума на стайню водити, як i всiх?
- А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити! Так гомонiли мiж собою дворовi, а проте все-таки кожного завидки брали, що Федоровi випало таке щастя. Та й Федiр не таївся з ним. Вiн, простуючи через яр до своєї хати, тiльки й знав, що плескав про нього.
- От ти й знай!.. Отаке! - гомонiв сам з ообою. - I наїлися, i напилися, i... дiло зробили... Тепер ти Федора голими руками не бери!.. Федiр - панiв кум, Федiр - батько хрещений його синовi!.. Он то що Федiр! Он то як!.. А ти думав як?.. - I Федiр, зостановлюючись i коливаючись, тикав поперед себе пальцем, нiби бачив перед собою кого другого, що перечив йому. Потiм, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою, вiн знову зупинився й Марину зостановив.
- Марино! - повернувсь вiн до неї. - Ти менi от що скажи: хто я такий?
- Хто ж! Звiсно, батько!
- Нi, брешеш! Я кум панський, а ти - кума. Ну, а Хiвря що? От що ти менi скажи - Хiвря що? Я - кум, ти - кума, а Хiвря- дуля з хвостом!.. От ти й знай, додав Федiр, придержуючи Марину за рукав.
- Та годi вже вам базiкати! Хоч мене пустiть; я вперед пiду, бо, може, там матерi треба в чому допомогти, - сказала Марина, одводячи його руку.
- Ну, то йди... йди! I я прийду... Ти думаєш, - може, не втраплю?.. Утраплю! А як по правдi розсудити, то все-таки на мов вийде, що Хiвря - дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти - кума, а Хiвря?.. - патякав Федiр сам з собою, колихаючись у присiнки.
Тiльки що Федiр уступив у хату, як його ще на порозi привiтав нестямний крик.
- Ой моя матiнко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? - голосила Марина над помершою матiр'ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Вiн хитнувся, трохи не впав, отже, встояв i наче бадьорiше пiдiйшов до полу, де лежала мертва Хiвря, а над нею, припавши, голосила Марина.
- Умерла? - промовив Федiр. - Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було довелося побачити їй, якi ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!.. Покiйниця добра була людина: вiк з нею зжили, а не билися, не лаялися, - промовив вiн iз жалем, подивився на холодне Хiврине лице, на її мертвi очi, потiм положив руку дочцi на спину.
- Марино! Годi, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв... Бо що вона таке була мiж нами?.. Я - кум, ти - кума, а вона?.. Не плач! - потiшав п'яний Федiр свою дочку.
Марина не слухала батька, навiть не глянула на нього, а ще дужче заголосила...
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомонiли одрадяни про несподiване Федорове щастя, жалкували, що безталаннiй Хiврi не довелося й нарадуватися тим несподiваним щастям. "Тут би тiльки жити та бога хвалити, а вона вiзьми та й умри!" - гомонiли люди.
Один тiльки вiвчар Улас, бiлий, як молоко, дiдуган, що й побiлiв, пасучи овець, i не знав та й не признавав iншого щастя на свiтi, як бути бiля овець, - один тiльки вiн якось глухо бубонiв сам з собою:
- Толкуються! Про що вони толкуються? Про позаторiшнi вишкварки!.. Тодi скажеш гоц, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федоровi гiркими слiзьми поливати те кумування. Все бридня на свiтi, окреме праведного бога та вiвцi смиренної... Та хоч нiкому лиха не заподiє - смирна! А то все бридня на свiтi та омана!..
Одначе люди не звертали уваги на тi Уласовi речi.
- Старий став - з ума вижив... Що не кажи, як не верти, а все-таки Федiр - кум панiв! - плескали вони.
Через тиждень, як поховав Федiр з Мариною Хiврю, їх перевели у двiр. Марину - прямо в горницi до сина Петра пристановили, а Федоровi, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хатi перебути.
Живе Федiр у дворi, як у бога за пазухою. Все йому в, чого душа забажає: чи їсти - то й їсти, чи пити - то й пити, чи нарядиться в що - й нарядiв усяких 'Федоровi нашили. Не знає Федiр, де те все береться, нема йому нi про що турботи, не знає вiн нiякого клопоту - все те неначе з неба падає.
- Ану, Федоре, панiв куме! Час тобi вставати - робота важка тебе жде... Треба надумати, де-то його цiлiсiнький день дiти, - насмiхається Федiр, продираючи очi, як уже сонце геть-геть пiдiб'ється.
Кепкує Федiр з свого несподiваного щастя й радiє йому. А проте сам не знає, чого частiш та частiш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокiй хатинi, його Хiвря - така клопотлива та неспокiйна. "Добра була вона жiнка!" - дума вiн, i туга, тихо пiдкравшись, щипає його за серце, в душi жаль прокидається: чого Хiвря так швидко вмерла? "От би коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є... Не привiв же господь!" - дума Федiр, а жаль розростається в його душi дужче, копирсає в серцi глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.
- Хоч i важко було, часом гiрко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволi, а жiнки немає, дочки немає... пропала сiм'я! Все врозтiч пiшло, шкереберть закопирсало! - трохи не з плачем скаржиться Федiр.
Поки ще вiн жив у дворi, у прикажчиковiй хатi, то було йому з ким погомонiти, словом перекинутись, i туга його не так доймала. А як перейшов вiн у садок, у свою хату, як зостався сам собi, без роботи, без клопотiв, - тодi туга, мов гадюка, вп'ялася в його серце, немилосердно ссала, кусала. Важкi думки окривали його голову, не давали нiччю спати. Вiн не знав тодi, що йому робити, де себе подiти.
Частiше та частiше вiн почав завертати до пiдвального. Посиде, погомонить i пiвкварти додому принесе. А горiлка в пiдвалi смаковита та добра!
- Ану, пораднице! - промовляє Федiр до пляшки, - Заговори мою тугу! - i витягне зразу до половини.
Загорить, запече коло серця, розiллється по тiлу якась тепла радiсть; голова пiде кругом, якiсь легкi думки її вкриють.
- А все-таки панiв кум - от що! - усмiхається сам до себе Федiр, лягаючи спати.
Роздобрiв вiд того життя Федiр, потовщав. Був колись сухий та замлiлий, а тепер?.. "Шия в нього - хоч обiддя гни, пика - як не лусне, очi жиром запливають, сам у шкуру не втовпиться!" - кажуть про нього дворовi.
Добре Федоровi та ще й як!.. А Маринi? Та й Маринi в горницях не лихо. Ходить Марина в тонкому бiллi, носить Марина дорогi та пишнi убори, їсть Марина смачну та еиту страву, п'є солодкi чаї. Роздобрiла Марина, вибiлилася, мов та панянка... Сонячна пригара зiйшла з її обличчя - бiле воно в неї та рум'яне, мов те яблучко наливчате, й тiло - недавно ще шорстке та жилаве, пом'якшало, налилося; руки i ноги, мов тi кругляки виточенi, кругом груди - в обiйма не вгорнеш, а стан круглий - рукою не обхопиш... Як iде Марина, то й земля пiд нею угинається!
Покойовi кажуть, що Марину панське око пушить, бо чогось на неї дуже пан задивляється. Та як його й не задивитись на таку козир-дiвку? Як надiне Марина сорочку тонку лляну, затягнеться поясом шовковим та обстебне на собi керсетку, а керсетка як не трiсне в грудях, - то хто втерпить не глянути на неї? Чиїх очей не вiзьме на себе? Що ж Марина повинна робити, щоб на неї не задивлялися? На те й очi, щоб дивитися! Та й який з того прибуток, коли її будуть обминати? Яка їй втрата, коли хто подивиться?
- Хай дивиться - не поживиться! - каже Марина, граючи веселими очима.
Що божого ранку виносе Марина в свiтлицю дитя на погуляння. Свiтлиця якраз поруч iз кабiнетом, де Олексiй Iванович пробуває. Марина чує, що вiн уже встав, щось нишпорить, чимсь стукає. А коли любить, то чому йому на нього не подивитися, не порадувать очей?
Марина подає звiстку: або стихенька пiсню заспiває, або зачукика малого.
- Уже Петрусь встав. Пiти подивитися на малого, - каже собi Олексiй Iванович. Виходе, погляне, спитає, як Петрусь нiченьку спав.
- Мамка хвалилася - добре спали, - наче в дзвiнок задзвоне, одкаже Марина, кинувши скоса оком на пана, потiм переведе любий та добрий погляд своїх чорних iскрявих очей на невеличке Петрусеве личко, що приткнулося, мов до рiдної матерi, до її лона.
- Ти гляди, не дуже його пригортай до себе, щоб у головку не замулило, - каже Олексiй Iванович.
- I чого б таки було йому мулько, - одказує, всмiхаючись, Марина.
- Подушечок пiдмостила? - регоче Олексiй Iванович, кинувши лукавим оком на Марину.
- От ще вигадайте що! - махає Марина головою i, окрутнувшись на нозi, повертається до нього своїми круглими, наче виточеними плечима та широкою спиною.
У Олексiя Iвановича очi загоряться, чогось серце шпарко застукає.
- Ти, слухай, - каже вiн якось глухо, мов йому що зiтхання затнуло, - ти не дуже крутися, щоб часом не впала...
- Не заб'юся! - щебече Марина.
- Та ти, певно, не заб'єшся... А он воно...
- Хай господь милує, щоб я його впустила! - жахається Марина й знов щебече, - Як таке манiсiньке, гарнiсiньке та впустити? Та я б сама себе, сучку, розiрвала!
- А все-таки стережися. Береженого й бог береже! - каже Олексiй Iванович, мерщiй ховаючись у кабiнетi.
Чого? Про те вiн знає, а Маринi яке дiло? Марина гуляє по свiтлицi з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитинi. Чому ж їй не заспiвати, не забавити хлопчика?

Марина спiває, а її тонкий та дзвiнкий голос доноситься через стiну до Олексiя Ивановича, пестить його ухо, веселить серце.
"Гарна ся дiвчина Марина, - дума Олексiй Iванович, - з себе красива й весела придалася. А се для дитини добре: його малi очицi веселитиме краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пiсня весела; радощi та веселощi вистилатимуть його невеличку душечку, i виростатиме хлоп'я не похмуре та вередливе, а спокiйно-веселе та добре..."
Ясно та легко стає на душi у Олексiя Ивановича.
- Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина глядiти, - каже вiн i- дивись, викотить до неї в свiтлицю таляра або золотого.
- Лови! Хай пограється хлопець, - гукає на Марину. Марина вiзьме, пiднесе ту iграшку до очей малого, повертає перед ним на всi боки або покоте по долiвцi.
- Кiть-кiть! - забавляє, аж поки не обридне дитинi Та iграшка, поки не почне воно очей од неї одвертати.
- Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! - каже Марина, просуваючи свою круглу руку крiзь дверi.
Дивиться Олексiй Iванович на ту бiлу та пухку руку й дума: "Та й чесна яка душа в сiї Марини! Друга потаїла б грошi, сказала б - десь закотилися, а вона - нi... Чесна душа!"
- Хай у тебе будуть! - каже вiн.
- Нащо воно менi! Ще загубиться!
- А загубиш, то не чия втрата - твоя: я тобi їх дарую.
- Спасибi вам, паночку! - дякує Марина. - Я сих грошей нiде не дiну. Заховаю їх далеко-далеко та тiльки по недiлях буду на них дивитися!
Весела Марина мерщiй окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у вiчi тиче. Побiжить з ними й до батька.
- А менi сьогоднi ось що пан подарував!
- За вiщо ж вiн тобi подарував? - пита Федiр, уже лизнувши й гостро поглядаючи на Марину.
- Я не знаю... За те, мабуть, що дитину добре гляджу.
- То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала, - вiдмовляє понуро Федiр.
Чудно Маринi, що таке батько плеще на неї. Там покойовi їй проходу не дають: пройде вона - очима так i проводять, за спиною регочуть; а тут ще й батько гуди ж. "Гладка", - каже... Ну то що, що гладка? Гарно було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то кiлок кiлком!.. "Гляди!" - каже... Кого гляди? Дитину ж он гляджу, з очей не спускаю... Кого ж ще глядiти?.. Чи, може, се про те, що я з паном iнодi жартую?.. То що ж? Вiн кум менi, я в нього дитя приймала... Хiба пожартувати з кумом не можна?..
Вернеться Марина в горницi сумна-невесела... Стрiне її Олексiй Iванович.
- Чого нiс похнюпила? - спитає, ущипнувши злегка за щоку.
- Гетьте, не лiзьте! - скрикне Марина. - Он менi всi голову прогризли вами.
- Хто - всi? - допитується Олексiй Iванович.
- Хто? Дiвчата... батько...
- А тому старому дурневi чого ще забажалося? - суворо спитає Олексiй Iванович - i одiйде.
На цiлий день пiсля того й сварки, й гомону по всьому дому. Нiхто нiчим не вгодить Олексiю Ивановичевi, - i те не так, i друге навиворот!.. Перешиває Олексiй Iванович дiвчат - на гречку, як кажуть, переганяє. Пiде в садок проходитись, до Федора заверне.
- А ти, куме, що там дочцi чорт батька зна що плещеiв?
Дивиться Федiр сонними очима на пана. "Що ж я плескав їй? Коли?" - думає i не пригадає.
- Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тодi в накладi зостанеться, - сердито скаже й пiде.
"Розкуматися! - думає Федiр. - Як то розкуматися? Ще такого не видано було на свiтi... Та хто ж то вигадав таке? Хто довiв до пана? Невже вона... гладимаха?.."
I мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федiр i захмелився добре на сьогоднi; отже де той i хмiль дiвся! В головi тiльки гуде та на серцi холоне.
Федiр кинувся знову до пiдвального, принiс додому вже цiлу кварту. Сiв, почав пити. П'є, п'є - не бере.
- Чи не помилився, бува, пiдвальний? Чи не всипав води замiсть горiлки? - промовив Федiр i випив усе дощенту.
Сумно Федоровi, нудно. Хотiв пiти проходитися - нiяк не встане; схилилася голова - голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузцi, на всi боки хиляється.
- А що, Федоре, панiв куме! - ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федiр. - Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як i вiдкараскатись вiд нього? Еге, щастя, що трясця... Бач, як тебе стрепенуло!.. "Розкумаймося", - каже... Що ж? i розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зiгнеш... Гнули його в три погибелi всякi недолi, гнули, як лозу на каблучку... А що - зiгнули?.. Виприснув Федiр, як клинець з-пiд обуха... Й тепер виприсне... Ти його туди, а вiн тобi - вiдтiля! Що ти йому зробиш? В'юн Федiр! - i вiн на всю хату зарегочеться.
- Бодай уже всi так в'юном звивалися, як звивається Федорове серце! - скрикнув вiн трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.
Довго ще вiн сам iз собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знемiгся й, схилившись на стiл, не заснув.
Цiлий тиждень пiсля того отак кружав Федiр. Не знав вiн за той тиждень другого шляху, як iз дому до пiдвального, а вiд пiдвального додому. Крадькома вiн садком прокрадався туди, брав кварту горiлки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрiнутись з ким. Вiн почав боятись людей, боявся рiдної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка утекти куди-небудь, забiгти безвiстi, свiт за очi. Все одно, де не пропадати!.. Вiн i так пропада. Нема в нього нiкого, кому б вiн сповiрив своє горенько: рiдна дочка - й та йому ворогом стала... Он щось таке пановi наклепала... Уже ж би вiн не виссав з пальця того, що казав ото... Видно, вона йому про щось довела... Може, вже й близька стала?.. Пани заздрi на ласощi... Що кума - то дарма!.. Як у серцi нема бога, то грiха не страшно... "А що, як то правда?" - думав Федiр, i та його думка наче цiпом по головi молотила, серце наче ралом драла. "Куди ж ти втечеш вiд тiєї думки? Немає на свiтi вiд неї другого втьоку, як на той свiт; немає iншого захисту, як пiд землею!" - думав Федiр. "Нi, брехня! - втiшав вiн себе, позираючи на пляшку, - є залити-втопити!" I Федiр заливав, щоб забити собi памороки.
Певно, що вiн би таки їх забив, якби сама доля не допомогла йому їх збутись iншим побитом.
Через тиждень пiсля того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше пiсля родин зволоклася з постелi. Суха та замлiла пiсля недугу, вона аж свiтилася i, обпершись на руку покойової Хвеньки, пiшла проходитись по господi.
- Мамка? А где Пьер? - спитала вона про сина, зустрiвши мамку.
- Нянька панича понесла гуляти.
- На двор?.. Как бы не простудила маленького!
- Нi, бариня, по хатах, - вiдказала мамка. Бариня пiшла далi. Пройшла гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очi.
- Кажись, все в порядке, - шепоче вона, простуючи до кабiнету.
- Отвори, - стиха наказує Хвеньцi.
Хвенька вiдчинила дверi. Бариня ступила на порiг та так опукою й посунулася додолу. Зачепилася вона чи вiд чого - мов два зняло! - впала додолу...
Олексiй Iванович мерщiй пiдбiг до неї, пiдняв з долiвки, положив на кресло, щось пiднiс у пляшечцi, давав нюхати, натирав виски.
- Вон! Вон! - обмираючи, шепотiла бариня. Потiм почалися сльози, посипалися прокльони.
До тих слiз i прокльонiв додав свого репету й Петрусь iз кресла, де лежав вiн, вимахуючи голими червоненькими нiжками.
Прибiгла мамка й мерщiй винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню й знову вложили в постелю.
Через годину пiсля того Олексiй Iванович виїхав з двору шляхом на город, а через другу - серед двору проти вiкон барининої спальнi вивели Марину в дранiй ряднянiй сорочцi з зав'язаними на спинi рукавами, посадили на набиту смiттям пiдрешiтку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пiр'ям, а барининi покойовi по однiй пiдходили до неї й плювали їй у вiчi.
За що? Через вiщо? Що зробила вона таке? Нiхто нiчого не знав. Так бариня наказала, та й годi!
Одначе Хвенька шептала жiнкам та дiвчатам, що тiльки вона одхилила дверi в кабiнетi, як звiдти, мов стрiла, вискочила розхристана Марина, зачепилася за бариню та так її на долiвку й повалила.
- Чого ж вона там була в кабiнетi? А пан же де був? - допитувались жiнки.
- Та й пангже там - з нею!
- Он воно що! - рiшали молодицi, а дiвчата, похнюпившись, лукаво всмiхалися...
Федiр спав п'яний, як нестямний грюк у вiкно збудив його.
- Хто там? Чого?
- Федоре, панiв куме! Iди подивися, до якого шлюбу твою дочку наряджають! - гукала на весь садок прикажчикова жiнка, що з першого разу зненавидiла Федора.
У хату вскочили два лакеї й, схопивши Федора пiд руки, не дали, як кажуть, i вгору глянути, - повели в двiр. Федiр, закустраний та заспаний, хилився помiж лакеями то на той, то на другий бiк.
- Аж ось i архiрея ведуть! - хтось гукнув з купи, що кругом обступила Марину. Купа зареготалася.
- Розступiться! Розступiться! - гукали лакеї, пiдводячи до купи Федора.
Народ роздався. П'яного та заспаного Федора пiдвели до дочки й поставили проти неї.
- Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! - зло гукала прикажчикова жiнка.
- Марино-о! - тiльки й змiг вимовити Федiр, захитався й, як енiп, повалився їй пiд ноги.
- Бач, як батько кланяється низенько своїй чеснiй дочцi, -базiкала прикажчикова жiнка. Другi всi мовчали та якось понуро дивились...
Се сразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула, схопилася й, мов навiсна, кинулася з двору. Баринин кучер Самiйло з гострим батогом гнався за нею й чесав по чiм попало. Марина в дранiй ряднянiй сорочцi, що кругом неї так i майтолалася своїм дрантям, мов вiтер, мчала з двору в поле. Люди навзирцi її проводжали.
- Ач, як вивiрчує!.. - гукала, заливаючись реготом, прикажчикова жiнка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними слiз очима поглядав у поле, як Марина, нестямно лементуючи, тiкала; другi боязко озиралися назад, де серед двору лежав блiдий як смерть Федiр. Усiм стало якось моторошно, страшноЯк загнав Самiйло Марину аж геть за могили, що вже її стало не видко, й вернувся у двiр, то й Федора прибрали з-перед, барининих вiкон. Його понесли до того ж таки Самiйла на конюшню. Навiщо? Прочуматися? Похмелитися? Нi, щоб проспався... Бариня на другий день звелiла задля батька iнше похмiлля готувати. Самiйло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирiвцi намочити. Та, видно, Федiр, хоч i обмерший був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшнi;
шукали по всьому двору й садку, та нiгде не знаходили.
Кинулись у нову хату - аж Федiр висить безпечно собi на трямку в сiнях...
Одрадяни, почувши про те, наче потетерiли... Та кара над Мариною, що придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед їх очима, а в серцi, на самому днi збентеженої душi, ворушилось гiрке почування, що то з кожним може таке статися i нiщо в свiтi не боронить їх вiд того...
Пригадали вони тодi, як дiд Улас плескав, як вони завидували Федоровому покуманню... Недаром вiн тодi казав: "Тодi скажеш - гоц, як вискочиш!.." Недаром!.. О, той дiд iз нюхом!..
А тут ще пiсля того через два днi й Самiйло повiсився в конюшнi. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самiйла, допитувалася, вiд чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнiвалася, наказувала Самiйловi, щоб вiй пам'ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самiйло вийшов од баринi дуже похмурий, а на другий день взяв та й повiсився.
Самiйлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цiлих два тижнi лiкарi не одходили од постелi недужої; гонцi за гонцями раз по раз лiтали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже бiльше й не верталася звiдти.
Не вертався в Одраду й Олексiй Iванович. Дiм звелено було забити, прислужникiв розпустити. Спустiло зовсiм дворище, у ньому тiльки прикажчик зостався, та й той хвалився, що в дворi небезпечно...
Люди гомонiли, що кожної ночi якась бiла тiнь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, пiд барининими вiкнами жалiбно вила i все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичi та сови i в самiй гущавинi сумно-сумно перекликалися...
Де ж Марина дiлася?.. Марина безслiдно зникла, про пала. Однi казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязi поховала; другi догадувались, чи не подалась, бува, на вiльнi степи, бо де-небудь би проявилася, а то нiхто нiгде її не бачив, нiчого про неї не чув, наче її земля проглинула...
Одрадяни тому не дивувалися. Хiба мало їм доводилося бачити всякого дива на своїм вiку? Спершу погомонiли трохи, а потiм i забули.
Одно тiльки їх дивувало: чого се дiд Улас став такий бадьорий та жартовливий? То, було, коли-не-коли хiба за хлiбом присуне в село, та смутний, та сердитий: i того лає, i другого костить. А то трохи не щодня плентається по селу. Пiдмогоричив бабу-шептуху аж тричi на тиждень пекти йому буханцi.
- Надолужила менi лемiшка з бриндзою! Осточортiла й каша з салом! - скаржився Улас.
- Буханця, дiду, закортiло? - питались люди. - Атож... Хоч злиднi, та з перцем! Не хоче кишка простого хлiба - буханця їй подавай! - жартує дiд.
А се чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться про харчi на всю зиму, щоб доставили йому не' на старе становище бiля'села, а на лiтнє - в степ, верстов за двадцять або й того бiльше.
- Чого ее так у степу заманулося зимувати? - пита прикажчик.
- Повiтря там просторiше, для отари здоровiше... Тут, бiля села, - лiси та яри, звiр шкодить; а там, як у бога за пазухою! - одказує Улас.
- Та з тебе ж, дiду, там дудка буде! - регочуть люди.
- А як буде, то хтось заграє! - жартує Улас.
- Ак же ти, дiду, будеш сам зимувати?
- Чого сам?
- А з ким же?
- З самицею! - регоче дiд.
- Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? - кажуть жiнки.
На старiсть воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро! - одно жартує Улас.
- Гляди, дiду, щоб вiн тобi не проломив його!
- Стара кiстка й чортовi не подасться!
Регочуть люди з смiшних дiдових вигадок, i дiд регоче та все збирається у степ зимувати. Набрав собi борошна, бурякiв, капусти, картоплi й подався з села на всю зиму.
На весну вiн знов перекочував до села, тiльки вже не сам, а з помiчницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дiвчинкою на руках.
- Що се, дiду, за молодиця з тобою?- питають люди.
- А вам що за дiло?.. Молодиця, та й годi! - суворо вiдказує дiд.
- От ти й знай: iшов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! - поривалися жартувати жiнки.
Дiд мовчав. Помiж людьми ж ходила чутка, що молодиця - його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Прiською; була замужем, та чоловiк умер, - ото дiд i взяв її до себе за помiчницю.
II
Вийшла воля - й дивне диво: одних до домiвки привела, других з домiвки повела. Скiльки-то панiв не пережило її - померло! Зате багато крiпакiв, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов тi козачки повеснi, що, як сонечко ясне пригрiє, вилазять з непримiтних щiлинок, так вони, не знать звiдки, поналазили в села та хутори.
Старий Башкир теж не пережив волi - помер; зате з дiдової небоги Прiськи та стала Проценкова Марина. Так в один день взяла Марина та й переродилася з Прiськи! "Я, - каже, - не Прiська, а Марина! - й одрадяни зразу признали її. Хоч Марина постарiла й понiкчемнiла трохи, отже всi признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пiзнав, ще тодi, як дiд Улас перевiв її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобiгти, мовчав.
Може, то була й брехня, тiльки з того часу нiхто її не звав Прiською, а Мариною, а найбiльш - пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чуднiше розкумання. Сама Марина їм повiдала, як вона, тiкаючи свiт за очi, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тодi, бо всi вiвцi так урозтiч i кинулися; однi собаки не злякалися; вони обступили її кругом i, не налучись на той час дiд Улас, певно, розiрвали б. Що далi було, вона не пригадає. Знає тiльки, як вона опам'яталася. Була тодi нiч темна та невидна; дощ, як iз вiдра, лив; грiм на весь свiт гукав, блискавицi безперестанку свiтили. Де вона була - не знала: пiд нею солома шелестiла, на нiй рядно лежало... То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумiв, а кругом неї було сухо. Се, разказувала вона, щось замурчало, а далi закашлялося.
- Хто то? - спитала Марина.
- Заговорила!.. Слава богу, заговорила! - почула вона чийсь голос.
Як уже розвиднiлось, пiзнала вона дiда Уласа. Вiн бiля неї, мов коло малої дитини, ходив, iз своїх рук годував i напував, поки вона зовсiм очуняла. На зиму в степ перевiв, у землянцi цiлу зиму держав, на свiт не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, вiн перекочував з ними до Одради, ще цiле лiто при собi держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Прiську.
Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповiстку, йняли тому вiри.
- Слава богу, - казали вони, - вже такого далi не буде. Минулися нашим ворогам їх розкошi, увiрвала свята воля того налигача, що в'язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом iз людьми та й землю одберуть! - гомонiли люди, важко зiтхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополi та лiси темно-сизi... - Все то наше буде! От тiльки треба слушного часу пiдождати. Що вони нам надiли тi, мов на смiх, тичуть? Та ще кажуть- i за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слiзьми та кров'ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панськi!.. Не брати надiлiв, не брати! До слушного часу пiдождемо - все вiддадуть, дарма вiддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!..
По всiх сторонах, з одного краю до другого... заходив крiпацький викрик: "До слушного часу", збентежив крiпацькi надiї, заморочив їх задуренi голови. Всi в одну шкуру затялися:
- Не хочемо надiлiв! До слушного часу пiдождемо!.. А найбiльше всiх башкиряни:
- Луснула стара собака, а щеняти не страшно! - гукали вони.
За другими - й одрадяни. Виїздив до них становий, справник; мировий приїздив з опiкуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб рослий.
- Хлопцi! Раю вам надiли брати, бо вам же гiрше буде, - казав вiн, виступаючи поперед опiкуна.
- Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матiр надiли за те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведiть лишень сюди Марину, хай подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисцi придушила, щоб i свiту не паскудив! - одказували паничевi одрадяни.
Утiк Башкиренко вiд своїх колись тихих та покiрних одрадян, наслухавшись вiд них глузу та посмiхiв. А че рез тиждень в Одраду москалi найшли рiзками накидати панськi надiли. Та не такi одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а од надiлiв всетаки одкинулася. Дехто й в царському домi, де великi вiкна, посидiв, казенного хлiба чимало переїв, а надiлiв не схотiв брати.
- Огороди та хати - хай за нами, а надiлiв не хоче мо! - в одну шкуру плескали одрадяни.
На тому уперлися - так по них i сталося. Через пiвроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тiльки пiдписали викуп.
Спершу й на тому затялися:
- Якi там подарунки, коли воно наше? Споконвiку там жили, дiди та прадiди нашi на тому пробували - що ж там дарувати й що пiдписувати? Ми люди темнi; може, там такого напингуть, що й знову неволi бути... Не хочемо пiдписуватись!..
Та свої дiди збили:
- Берiть, дурнi, якщо дарують, дарованому коневi в зуби не дивляться! Пишiться, що городи беремо; на надiли тiльки не пишiться. Надiли й так не втечуть вiд нас, - раяли дiди.
Так написали, пiдписали й втихомирилися. Помiж другими достався огород i дiдовi Уласовi. Хоч на самому краї села, аж за майданом бiля зимнього колись Уласового становища, отже огород чималий, а найкраще на ньому - хата; нова, простора, з великими вiкнами. Старий Башкир рокiв за три перед волею вибудував її задля чередникiв та вiвчарiв. Тiльки недовго довелося їм користуватись тiєю хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не досталася дiдовi Уласовi.
- Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкуновi, як дiд Улас, вона личить; отже хай i вiн попотовчеться. Вiн звик на просторi, - казали одрадяни, та не вгадали.
- Не звик я в чотирьох стiнах топтатись та хатнiх клопотiв слухати, - казав дiд Улад Маринi, перевiвши її в свою хату вiд баби-шептухи. - Пiду на степи. Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вiвчаря стану, аби бiля овець, бо вiвця смирна собi, лиха тобi нiякого не заподiє, - одно плескав усю аиму дiд Улас, а на весну зiбрався й подавсь кудись iз села, кинувши на догляд Маринi свою кату з огородом.
- Хай вона тобi буде... Он у тебе дочка мала, а в мене - нiкого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся - живи собi! - додав, прощаючись.
Пiдписавши вмову з одрадянами, Башкиренко, як тiльки заполучив викуп, зразу й майнув за границю, а одрадяни засiли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засiвав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; папська ж земля зоставалася неорана, невiяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах - чистий пирiй посикав на корню, хiба хто з крiпакiв задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. Й справдi, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як i кому її збути; маєтки пустiли, нищилися, височеннi палаци по селах стояли з розбитими вiкнами, забитими дверима, дiрчавою покрiвлею й дожидалися, коли їх негода повалить.
На той час жиди налучилися. То таке зiлля, що заздалегiдь поживу чує, як те гайвороння на стерво налiтає... Так i вони налетiли. Не знать звiдки взялись, наїхали й позабирали панськi землi пiд оренду, - звiсно, за ту цiну, яку самi призначили. Пани й тому радi: краще щонебудь, нiж нiчого. Мерщiй здали землю в оренду, а самi врозтiч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. - Їдьте, їдьте собi, та назад не вертайтесь: нам просторiше буде! - проводжали їх крiпаки, радiючи, що панськi добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тiльки прийде слушний час, - усе нам верне.
А жиди тим часом своє дiло робили: по селах шинки позаводили, за горiлку й робочих наймали, i всяку всячину мiняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна - все, що земля родила й на собi носила, i все те, що людськi руки виробляли.
Минув рiк-другий - i знову панськi лани заколосилися житом-пшеницею; панськi степи окривалися наймитською косарською пiснею - не вiльною та веселою, а зачмеленою жидiвською горiлкою. А пiсля того незабаром почалося й межування: панськi землi докупи зводили, кругом села, мов залiзним путом, обгортали. Оренда пiшла вгору, земля подорожчала, а "слушний час" не приходив та й не приходив... Не раз i не два доводилося глибоко чухати потилицi тим, хто вiдкинувся надiлiв.
Та нiкому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села - оскiльки оком не скинь - панськi лани та луки; став, що з нього за крiпацтва нiхто не боронив води брати та скотину напувати, одiйшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одгородили - водопою нема; колодязi господарськi та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам хоч пропадати! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсiм звели.
- Навiщо та скотина, коли за неї тiльки плати, а робити нею нiчого та й нi на чому? - казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про "слушний час" та вiдкинулися вiд надiлiв.
Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одрадiвщину хоча в оренду взяти, давали паничевi дорожчу плату, нiж жид давав, та панич не схотiв. Вiн iз заграницi вправителя-нiмця прислав, а нiмець i ровами обкопався, й огорожею одгородився. Одрадяни все далi та далi нищiли-пустошилися: тини осувалися - нiчим їх городити, хати старiли-кривилися - нiчим полагодити, оселi дiрчавiли, осувалися... То старцi немiчнi жили, а не колись заможнi хазяїни господарювали. Тiльки й надiї, що на заробiток у того ж таки нiмця. А чи багато ж то в нього заробиш? Вiн про те тiльки й дбає, як би найменшу плату дати; вiн про те тiльки й мислить, як би без людей обiйтись... Усе якiсь новини заводить, машини виписує.
От i сього року: вповали та розкладали одрадяни на жнива. У панича такi жито та пшениця поросли густi та високi - благодать божа! Буде паничевi, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лiчили, скiльки то заробiтку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що - продати. Нiкого не заманювала думка на вiльнi степи, на далекi сторони. Чого його з мiсця зриватися та втрачатися, коли тут i на нашу долю буде?.. Сидiли одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.
От уже й пора наставала. З других економiй приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату немалу.
- Чого нам забиваться? У нас жнива пiд носом! - одкинулись одрадяни.
Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть. Коли се дивляться - торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонцi її залiзнi зуб'я та снастi, червонiють викрашенi бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.
- Що то? - питаються одрадяни вожчикiв.
- Хiба не бачите? Машина! - одказують тi.
- Бачимо, що машина. То яка?
- Хлiб жати.
У одрадян кольнуло в серце.
- Як се - хлiб жати? Що се ви? Хiба є така машина?
- А кат його знає! Видно, що є; бачте ж - веземо!
Одрадяни вiрили й не вiрили... Вони зроду-звiку не чули, щоб машинами можна було хлiб жати. Коли скрут та невправка - кинеш серп, за косу вiзьмешся, а щоб машиною?..
- Та то нас дурять, щоб цiну збити! - втiшали старi люди.
- А лихий знає тих нiмцiв! Може, вони на нашу погибель i таку машину вигадали. Бачте - торiк же привезли молотилку, - толкувались молодшi.
Тая чутка збентежила все село... А що, як справдi? I тут не стали, i в других втеряли... Що ж прийдеться зимою кусати?
Надвечiр у село прийшов прикажчик до машини хлопцiв наймати.
- По два семигривеники в день - хто стає?
- Тю-тю! Ви подурiли!.. Як се можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день - його i в рубля не вбереш, а вони - по два семигривеники!
- Бiльше не велено давати. Та се не на жнива, се до машини.
- А багато до неї треба?
- Нащо багато? Всього трьох чоловiка та в'язальникiв з десяток.
- Та що се ви - подурiли? Таку силу поля тринадцятьма душами пiдняти?
- То не наше дiло: нам так велено. Хочете - йдiть, а. не хочете - з другого села вiзьмемо.
- Берiть! Управляйтесь!
Одрадяни одкинулися, думаючи, що то нiмецькi крутнi, щоб цiну збивати.
- Нехай собi з другого села беруть, а ми подивимося та пiдождемо. Бiльше ждали! Ще буде так, що нiмець сам до нас прийде кланятись...
Пiдождали одрадяни до вечора - не йде нiмець та й посланцiв не засилає. На ранок вони побачили, що посланцi верхами кинулися з двору в рiзнi сторони.
- Поїхали дурнiв шукати! їдьте! - смiються одрадяни.
Той день призначався задля зажону. Отже через те, що одрадяни не схотiли до машини ставати, зажону не було. Нiмець бiгав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.
- Чи бач, яка його гарячка б'є? Аж пiна з рота скаче!
- Ми-то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутнi зареготатись, як нiмець справдi машиною весь хлiб пiднiме? - спитав хтось.
- Та то дурять нас! Не вiр! - забили баки неймовiрному.
Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубкiв i допитувалися шляху до економiї.
- Навiщо вам економiя?
- До машини найнято- хлiб жати.
Одрадяни похнюпилися. Цiлу нiч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, пiднялися й якось боязко позирали на панський двiр.
Аж ось почало й сонце зiходити, з двору донiсся гомiн. Незабаром виїхала звiдти парою кiньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубкiв, нiмець, прикажчик.
- - Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходiмо та подивимося, як вона буде шкобертати, - казали одрадяни й собi за машиною сипнули в поле.
Ось коней зостановили бiля ниви. Нiмець сказав щось прикажчиковi, той з усiх нiг помчався у двiр.
Поки одрадяни перейшли через яр i наблизилися до машини, прикажчик уже бiг з двору, несучи на плечах косу з грабками.
- Нащо то? Машинi помагати? - хтось спитався, i всi зареготалися.
- То шлях для машини прокосити, - одгадував Другий, - Велика, бач, панi, щоб не заросилася!
Регiт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж усiєї ниви дороги.
- Сiдай на козли, поганяй! - скрикнув нiмець, беручи ззаду за бильця машину.
Один парубок сiв; конi сiпнули, пiшли по нивi, а слiдом за ними зашкобертала машина; тi зубчатi коси заходили-загарчали. Аж ось вона черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила... ж-ж-ж! - й вивернула на землю зовсiм готовий снiп, тiльки взяти та перевеслом перев'язати. Далi за першим - другий, за другим - третiй, так рядком i вистилає ниву.
Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперло. Всi наче померли - затихли, одними тiльки очима слiдкуючи за машиною. А вона вже геть подалася, червонiючи полем та валяючи снопи за снопами. Одрадянам здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рiвному полю...
Нiщо на свiтi так не вразило їх серця, як та машина! "Нащо вона? Споконвiку, з дiдiв - з прадiдiв так велося, щоб хлiб руками збирали... I всiм було, всiм доставало, на всiх мати сира земля родила, всiх годувала... А тепер от зразу стало мало... Для одного мало оцих ланiв, степiв безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє сотворiння - чоловiк!" - думають одрадяни, вертаючись додому.
Що тепер їм зосталося робити? З самого малу їх пристановлено до землi; з давнiх лiт вони тiльки й знали - бiля неї ходити,'хлiб пахати... А от тепер - нi землi, нi хлiба! Куди ж їм повернути? Де себе подiти? Голодна смерть чорним круком носилася над їх головами, гнула додолу.
Неначе тiнi, нiмi, мовчазнi, ходили вони один бiля одного, соромились один на одного глянути, боялися один одному слово сказати... Замiсто них так голосно деренчала машина з поля.
-_ Iч, як спiває! Що то вона каже? - спитався невеличкий хлопчик у другого.
- То вона стогне, що людям нiчого буде їсти! - одказав той, зiтхнувши.
Та розмова невеличких хлоп'ят зразу всiх дорослих розбудила. Всi вони голосно заговорили.
- То все отой нiмець! То вiн на нашi голови накладає. Убиймо невiру, як собаку!..
- Що се ви мовите, нерозумнi голови? - почали гарячих охолоджувати старi дiди. - Якого грiха на свою душу хочете взяти?
- Та за такого й бог не каратиме, люди не осудять! - гукають молодшi. - Який там грiх - собаку задавити?.. Не пропадати ж нам всiм через одного?
- Гай-гай! Та й дурнi ж ви та нерозсудливi! - одно охолоджують дiди. - Що з того, що нiмця вб'єте? Його влежите-другий буде: не буде Галя-буде другая!..
- Що ж нам робити? Що нам казати? Як його в свiтоньку з малими дiточками прожити?
- Що робити? Треба за розум взятись - он що треба робити! Треба прирозумiти, як ту бiсову машину скасувати. У нiй однiй усе наше лихо, вiд неї наше горе...
- А не один, бач, бiс - що машина, що нiмець? Одну скасуємо - друга буде! - гукають молодшi.
- Все, та не все: поки-то другу достануть, а хлiб треба вбирати! - розжовують дiди.
Повеселiшали трохи одрадяни. Справдi, що треба машину скасувати! Тiльки як то його? Та й хто за те вiзьметься? Хоч би не були дурнями та не одкидалкся од наймiв. А то тепер чужi стали. Своєму безпечнiше можна б було шепнути, а чужий ще видасть!..
Надiя, що на хвилину звеселила була їх засмученi голови, почала знову меркнути-зникати. Перед очима знову вставала голодна смерть.
Цiлий день тупцювалися та толкували одрадяни, не знаючи, що їм робити, як виплутатись з тiї бiди, що негадано-несподiвано скоїлася над їх головами. Що машину скасувати, то вже й бог велiв. Одно: як його й кому? Прохали коваля. Вiн бiля залiза ходить, краще знає. Так i коваль одкинувсь.
- Як я, - каже, -її скасую, не бачивши зроду, що воно таке? Може, то така сатана, що й тебе натроє перерiже? Щоб машину скасувати, треба розуму, та ще й неабиякого.
- То ти пiди подивися!
- Дивися, коли там нiчого не видко! Треба знати, як її зробити, то тодi знатимеш, як її розтиряти, - одказав коваль.
Отже одрадяни все-таки послали коваля до машини. Пiшов той та й вернувся нi з чим.
- Там треба розуму, та ще й розуму! - одно плеще. Коли трохи перегодом доноситься з поля крик-гук. Хлоп'ята, що цiлий день бiгали черiдкою за машиною, не бачивши зроду такого дива, тепер, як вiтер, неслися в село, тiльки курява шляхом вставала.
- Що там таке трапилося? Женуть вас геть, чи що? - допитувалися одрадяни хлоп'ят.
- Машина пропала! Машина пропала! - гукають тi.
- Як пропала?
- Поламалась к лихiй годинi.
- Чого?
- Та Iвась Кабанцiв палицю пiдставив. Вона ту палицю як пiдхопила, як черконе! Так к лихiй годинi всi зуб'я й сплескалися! Тепер тiльки смиче, а не рiже.
Одлягло одрадянам. Вони знову кинулися до коваля.
- Ой та й митець! Розуму, кажеш, треба, розуму! А он невеличкий хлопець i без твого розуму її скасував. А ще ковалем зветься!
Смичуть коваля хто за рукав, хто за сорочку, а хтось пiдбiг та зразу насунув йому шапку аж на очi. Зовсiм подурiли з радощiв! Насилу коваль вирвався вiд них та втiк. Кабанцевого Йвася всi трохи на руках не носять.
- Ось хто наш спаситель! Ось хто порятував нас вiд голодної смертi. Як будемо восени в городi на ярмарку, цiлою громадою тобi свистуна купимо, - жартують батьки.
Iвась, спершу боячись, щоб батько прочухана не дав за те, що такої шкоди наробив, тепер почав хвастати та вихвалятись.
- Я, - каже, - назнарошне так зробив. Загородив пужално та ще й повернув!
- Молодець, Iвась, молодець! - вихваляють ботьки. - Змалку призвичайся свого эахищалпн! Так їм, бiсовим панам, усе й роби шкоду! Не милують вони нас - i ти їх не жалуй!
Аж ось вглядiли одрадяни, що машину повезено у двiр. Побiгли до шляху, чтгмдуж гукають:
- Нажерлася, ненажера, що й зуби поламала! Так i треба вам, клятим! Хотiли, бач, бога перемудрити. А вiн, милосердний, не попустив того, щоб святий хлiб його отак нехтувати та збавляти!
Радiють, неначе малi дiти. Дехто й до шинку навiдався, восьмуху задавив на радощах.
- Тепер же, братця, як будуть на жнива наймати, цiни держiться!.. Гострив на нас нiмець зуби, хай же тепер попоцока ними!
Радяться, почому ставати. Говорять таку плату, мов справдi їх хто наймає та ще й просить, наймаючи. А тут уже й вечорiти стало. Радi та веселi порозходились одрадяни вечеряти та лягати спати, дехто сподiваючись, що на завтра прийдеться на жнива ставати, i серп позубив, косу нагострив.
Заходило одрадянам звечора сонце ясно, а на ранок вставало в хмарах та негодi!.. Так їм здавалося, сонце ж по-вчорашньому свiтило й грiло, та одрадяни того не примiчали, бо кляту машину знов поволокли з двору на поле, знов вона загарчала, валячи та вивертаючи снопи за снопами.
- А що, не я вам казав, що треба розуму та ще й розуму! - реготався тепер коваль над учорашнiми глумильниками.
- Йди собi к бiсовому батьковi з своїм розумом! - уже навсправжки лаялися селяни.
Їм було досадно. Вони дiзналися, що разом з машиною привезено декiлька зайвих кiс, що ото їх уставлено новi, а позубленi вiддали в поправку.
Та вже, видно, одрадянам сама доля служила! Опiвднi знову поволокли машину в двiр. Погонич якось задивився й не доглядiв, як машина смикнула батiг з його рук, пiдвернула пiд себе, й знову об пужално коси посклiпувалися. Нiмець розлютувався, гукає на наймитiв, збавляє всiм плату на поправку машини.
- Як то се? А ми чим виннi! - гукають у свою чергу наймити, - Ну й вивертай з винуватого, а з усiх - за вiщо?
Нiмець i слухати не хоче. Наймити погомонiли, погомонiли мiж собою, плюнули на свою зароблену за пiвтора днi плату та й потягли нi з чим ланами додому.
Зостався нiмець без робочих з поламаною машиною. Знов прикажчик забiгав по Одрадi, вигукуючи:
- Хто хоче стати по два семигривеники на жнива? Тепер уже одрадяни не одкидалися. Вони тiльки злегка докоряли:
- Набрали чужих, а тепер знов до своїх!..
Звечора радилися - кому йти; цiлою громадою вибрали й щось шепталися. На ранок виставили дванадцять чоловiк, та все здорових.
Закипiла робота - аж горить! День пройшов благополучно, й нiмець, радий, пообiцяв ще гривеника накинути на чоловiка, коли й далi так щиро робитимуть.
На другий день не пощасливило: машина переломила косу об здоровенний дрюк, що непримiтне десь серед поля взявся. Отже нiчого - нову косу вставили й знов поволокли.
- Воно й добре сiєю машиною хлiб брати, та то не гаразд, що вона так часто ламається! - казали одрадяни нiмцевi...
На третiй день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопцiв до машини, одрадяни щось їм таємно шептали...
- Глядiть же - на ямцi, на ямцi... Та не спиняйте коней!..
Виїхали хлопцi на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разiв зо три вподовж поля, як бiжить один у село.
- Чого? Забув що?
- Де там забув!.. Нещастя!..
- Яке нещастя?
- Зовсiм к лихiй годинi вкрутили в'язи машинi!
- Як саме?
- А так! Якраз на ямцi - видно, вже назло - хтось набив у землю прикорнiв та ще серед них i залiзяку завтовшки в руку встромив. Ми, звiсно, про те байдуже. Та й кому в голову зiйде думка, що там небезпечно? Жнемо собi; Грицько коней поганяє, машина добре бере. Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та рiже. Коли се як загарчить, як зашкобертає!.. Дивимось - одна залiзяка, що нагинає до машини пашню, летить к бiсовому батьковi; далi спiдня зубчаста коса, а там i верхня - мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть i перевернулася... зупинили коней. Поглянемо - аж отакенна завтовшки залiзяка у нiй застряла й не тiльки тобi коси, а все поламала! Кружало так i трiснуло; залiзну примостку, що на нiй снопи клалися, вдвоє зiгнуло, в землю вгородило; на що вiсь товста та залiзна - так i перегорiла!.. Одно колесо вiд неї аж геть-геть од котилося!
- Нажали, значить? - не то з радостi, не то з докором вимовляли одрадяни.
- Нажали! - одказав парубок. - Там нiмець - як не плаче... Нас винуватить... Машина, каже, п'ятсот рублiв коштує, а ви її не доглядiли... А чим ми винуватi? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку прикорнiв набив та ще й залiзяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..
Одрадяни мовчали. Дехто пiшов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: "Хай винуватить!" - i пiшов до хати.
Опiвднi прикажчик ганяв по селу та вигукував:
- Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усiм селом тепер одвiчати будете.
Одрадяни й слухати про те не хотiли.
- Чого нас до тiєї шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати - от i вiдайтеся з ними! А до нас нiчого чiплятись, - одказували вони на те.
Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тим часом хлiб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тiльки жито й пшениця поспiла, а ячмiнь аж покляк. Прибiг знов прикажчик.
- Ставайте на косовицю за плату!
- Не хочемо за грошi. З копи давай! - одказують одрадяни.
Нiчого нiмцевi робити, прийшлося вiддати з копи. Одрадяни трохи не всiм селом вийшли в поле: чоловiки та парубки з грабками, а жiнки та дiвчата снопiв в'язати.
- Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як i за батькiв робилося! А то вигадали - машину: й другим лихо, й собi не на прибуток, - казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.
Скiнчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали цiпи по Одрадi з ранку до пiзньої ночi; закурiли кiптягою токи, де перевiвали купи намолоченої пашнi. Загула-засвистала i в панському току молотилка, невеличкою галкою чорнiючи коло страшенних стогiв, що бiля неї, мов вавiлони, здiймалися. Все то вона намiрилася пожерти за який-иебудь мiсяць!
- I не подавиться, клята! - казали одрадяни, слухаючи про те, що вона за день по сто кiп збиває. Хай збиває! їм до того нiколи встрявати: треба мерщiй за своє хапатися, бiля свого порядкувати. Гiрка нужда вже гомонiла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися, як мухи в окропi. Мерщiй хлiб прибирали та вивозили на продаж, не заглядаючи вперед, чи надовго-то його стане, - аби мерщiй дiрки залатати та прорiхи позапихати. Урожай того року не густий вдався, всiх обдур-ив: з копти ледве-ледве по три мiрки вибивали. Як полiчили одрадяни, то хлiба не то що до нового, а хоч би до рiздва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися.
- Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле милосердний, що горлата ненажера втомиться, як i косарка, тодi ще трохи замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через зиму, а там, як люди кажуть, вовка самi ноги годують! - казали одрадяни, сподiваючись на панськi стоги та на те, що, може, подавиться молотилка-ненажера.
А "ненажера" тим часом не тiльки не давилася, а ще бiльше зiтхала та дерла свого рота: не тiльки вiд ранку й до вечора гула та свистала, аще й нiччю торохтiла на всю Одраду. Та й доторохтiлася!.. Вихопилась якось пiд вiтер iскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди наробила: разом пожежею весь тiк обхопила. Таке огнище розвела, немов серед пекла: по землi густий дим стеле, до хмар жарке полум'я засилає... Вночi страшно було глянути на те: чорне небо, як розпечене залiзо, червонiє; криваве зарево на всю округу свiтить та сяє; панський двiр i Одрада сумно позирають на те вогненне море, бездужнi що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю; собаки глухо виють, наляканi невиданим дивом, i їх глухi заводи сумом та жалощами розносяться по всiх усюдах. Моторошно й страшно!..
Три днi й три ночi, не втихаючи, палало; на четвертий день випав дощ i загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докiнчила дощова вода: величезнi стоги розлiзлися, розпалися; замiсть них страшеннi купи попелу та недогар'я чорнiють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада бiльше дiймала їх.
- Скiльки-то добра за одним разом пропало!.. А все через жаднiсть та ненажерливiсть людську. Вигадали машинами молотити - вогню до соломи пiдкладати, на те тiльки, щоб бiдному чоловiковi не дати заробити шматка хлiба. От i не дали!.. Самi пожили? Нi людям, нi собi!
Настала осiнь з її негодою, пiшли дощi дрiбнi та безперестаннi з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бiдкається, що хлiба обмаль; другий плачеться, що вже не стає, третiй стогне - i послiднє з засiка вишкрябав... По хатах крик та плач стоїть, дiтвора репетує: "Їсти хочеться", - а матерi гукають: "Черви б вас поїли, клятi!" - й годують дiтвору духопеликами. По вгородах чоловiки сновигають, не знаючи, куди б його забiгти, де сховатися вiд того пекла, що по хатах позаводилося.
Зате в хатi, де жила Марина, тихо. Як дiд Улас пiшов вiд них, зосталася Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самiй про все думати-гадати: й одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, i худоба плаче. Хоч у Марини й не було худоби - нiкому було плакати! - зате сама Марина не раз i не два вмивалася рясними, як надавлять її злиднi та недостачi. А коли ж було таке, щоб вони її не давили? Гiрко та трудно їй приходилося жити. А проте вона, хоч i скрипiла, та все не подавалася - турбувалася й про себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порi стала, давно дiвує. I ростом вийшла - висока та брава, й красою взяла - наче квiтка та, що ранком розцвiтає. Одно тiльки - сумна завжди. Та як його не сумувати, коли злиднi та недостачi в печiнки в'їлися; як його веселою бути, коли дрантя та лаття покриває молоде тiло?.. Не дивно, що сумна Килина вдалася. А пiд сей рiк i Марина мовчанки справляє. Що їй i про вiщо говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч i заробила з дочкою кiп з десять, та треба було молотника наймати, позички вiддати.
Глухо й нiмо в Марини в хатi; високо стiни морок окриває; у побитi вiкна не свiт заглядає, а на свiт витрищiлося ганчiр'я з вiкон; у хатi холод панує, а голод нiмоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчалаприсiла; дверi покривилися, не пристають щiльно; оселя подiрчавiла, осунулася; зокола стiни не рiвнi та бiлi, а бруднi - аж чорнi, пошпугованi дощами та полупанi з негодою.
-_ Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь, на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася, - казала Килинi з осенi Марина, коли ще було в неї пiвклунка борошна.
- До кого ж я стану, мамо?.. Наймiть, я з радiстю, - сумно одказала дочка.
"Наймiть! наймiть! - наче молоточком гамселить Марину в голову. - Кому його найняти? Хто найме? У селi заможнi господарi своїх у город збувають. У них хоч е у вiщо одягтися, є чим туди доставитись. А Килину - голу-босу i простоволосу - як пустити? Хто її таку найме?"
Мовчить Марина, доїда свої пiвклунка. Незабаром i доїла... Нi пилини, нi крихтини!
- Дочко! що його робити? Хлiба немає. Ти, може б, пiшла по селу та роздобула де хоч пiвмисочки...
Килина по селу бiга, до колiн у непролазнiй калюцi свої ноги топить, роздобуває того борошна. Пiд добрий час, то, дивись, i роздобуде, а бiльше усього вертається додому з порожньою мисочкою.
- Килино? Пiди, моя дитино, на поле. Як жали, то багато там колоскiв на полi зiсталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося...
Килина на поле чухрає колоскiв збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з пiвклунка пшеничних колоскiв додому не приносила. Хоча були мiж ними з проростом, були й зовсiм трухлi, та сiлькiсь! Просушать та обiмнуть Марина з Килиною тi колосочки, а на вечiр i є в них горщик кутi.
Раз якось пiшла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечiр, а її немає.
"Господи! Де ж се вона дiлася! Чи не перестрiв, бува, її лихий чоловiк, чи не зустрiлася iз звiром у полi?" - думає Марина.
Ниє-омлiває материне серце. А тут уже й нiч наступає, непроглядна темнота находе. Марина нi жива нi мертва. Коли чує - щось лiзе в хату, ледве лiзе...
- Ти,дочко?
- Я, мамо!
- Де ж се ти була так довго? де барилася?
- Свiтiть, мамо, свiтло. Благодать божа!
- Яка благодать?
- Як засвiтите - побачите...
Марина засвiтила. Килнна перед нею стояла, а бiля Килини аж п'ять снопiв пшеницi лежало.
- Де се ти, дочко? - аж скрикнула Марина.
- У току, мамо. В панському току, де була пожежа. .Там пiд купами попелу багато таких снопiв зiсталось.
- Мовчи ж, дочко, щоб нiхто не дiзнався!
- Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб нiхто не бачив.
Обсушили тi п'ять' снопiв, обiм'яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося; набралося аж пiвклунка зерна.
Наварили кутi - димом та гар'ю несе вiд тiєї кутi. Сiлькiсь! Все ж попоїсти є що, витопити є чим, та й бiгати Килинi з мисочкою по селу не треба. Як уже на сходi зерно, Килина викрадеться пiд вечiр, а як смеркне - тягне додому п'ять снопiв; i знову у них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, бiльш нi про вiщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? I якi з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жiнка занедужала, той сам лежить у облiжнiй; там син умирав, там дочка вже вмерла. Пiшла на людей пошесть та хвороба всяка: рiзачка та пропасниця, а найбiльше - обкладки. Скiльки вiд них дiтвори перемерло! Оце зранку любе-миле бiгає; дивись у обiд - розгорiлося, розпалилося, на горлянку жалiється, а на другий день i боговi душу вiддає... За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегiдь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нiчого, то навiщо його й жити? Однi собаки не переставали щоночi вити. Чи то вони вмирущого чули, чи вили вiд голоду?.. Сум пiшов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його... Де вже було пiд той час Маринi до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знав, себе одного берiг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цiлою громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв i буде в Одрадi. Давнi думки знов окрили їх голови, давнi надiї заворушилися в душах... А може, панич вiддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що тi мудрi та розумнi вправителi тiльки до шкоди та розору доводять, то, може, i вiдгукнеться на їх давнє жадання... От i сього року - скiльки-то добра пропало? А через вiщо? Через недогляд, через вигадки мудрих - дуже вже, бач, перемудрили... Що не кажи, а не панське дiло бiля землi ходити: й клопоту багато, та й утрати не мало. Саме краще: вiддай людям та готовi грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись мiж собою.
- Коли б то скорiше панич приїхав! Пiдемо всi до його, до одного пiдемо й дiтей заберемо з собою. До нiг упадемо, слiзьми прохатимемо - хай вiзьме вiд нас свою невiру, хай вiддасть нам в оренду Одраду. Хiба в його тiльки й землi, що при Одрадi? Багато є й по других сторонах. Хай на тiй, коли вже хiть е, його нiмець господарює, а сiєю нам поступиться. Нашi батьки його батьковi вiрно служили, то невже ж вiн не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? - так гомонiли одрадяни помiж собою, гноблячи надiю в серцi про оренду.
Ось одного дня опiвднi хтось ще здалеку запримiтив, що ридван котить в Одраду шестериком.
- То вiн, вiн! То його сам бог до нас засилає! - мовили одрадяни й виставилися в двi лавi по вулицi.
Ось показався шестерик i в Одрадi, несучи за собою здоровенний ридван. Вiкна в ньому зачиненi, та ще й фартушинами завiшано; високi, мов верстви, конi важко топають; у них селезнi грають та калюка з-пiд колiс розкидається на .всi боки. Ось вони вбiгли у вулицю. Тiсна вулиця задля шестерика; конi одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в дворi, шапки скидають, низько вклоняються... Та їх ридван не примiчає - котить собi з затуленими вiкнами; один тiльки кучер вигукує: "Ну, дияволи!" - та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчатись селом i повернув у панський двiр.
-Махнемо через яр навперейми! декiлька з молодих кинулися бiгти.
- Постойте, постойте! - загукали на них старшi. - Бачите - у вiкнах нiкого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нiчого сьогоднi його турбувати, хай назавтра.
Назавтра - ще нi свiт нi зоря, а вже по Одрадi ходить гомiн вiд двору до двору: кому йти? як доступитися?
- Та кому ж найзручнiше, як не хрещенiй матерi? - хтось пораяв. - Хай старшу вона пiде, понесе буханця, з приїздом привiтає, замовить i за нас слово, вивiдає - як там... А тодi вже й ми за нею доступимося.
- А справдi, що так! - загукали всi й мерщiй майнули усiм гуртом до Марини.
Марина тiльки що встала й не вмивалася; очi в неї заспанi, волосся розкуйдане.
- До тебе, Марино, з проханням! Запоможи горю! - загомонiли.
- Якому? Що за рада? - питає Марина.
- Йди до двору. Доступися до панича, тобi до нього вiльнiш доступитися. Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Иди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай вiддасть нам Одраду в оренду...
- Як я пiду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая? - замовила гiрко Марина.
- От ще що вигадай! Иди так, покажись такою... Дрантям та латтям скорiш уразиш панськi очi.
- Не пiду я туди старчихою, не пiду! - одрубала рiшуче Марина.
Громада задумалася. "От ти й знай! Що ж тепер робити?" - дехто загомонiв.
- Хiба на всьому селi не знайдеться нi в кого доброї сорочки або плахти залежаної? - гукнув хтось.
- А справдi! Бiжи, в кого є, та мчи мерщiй! - загукали одрадяни й повернулися до Марини:
- Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тiльки й ти нас уваж.
Назносили Маринi одежi - той те дає, другий друге тиче.
- Мою, Марино, надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить, - каже один.
- Бери мою! Моя буде краща, - перебиває другий.
- А моя новiша! - гукає третiй.
Юртуються одрадяни... Й смiх, i лихо!
Умилася Марина, причепурилася, нарядилася... Де її й старiсть дiлася, де й краса взялася! Хоч i знiвечена лихом, протоптана голодними злиднями, отже як прикрила Марина тi злиднi доброго одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так i зашарiлося, краскою грає, зовсiм молодою Марина виглядає!..
- Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе нiмець не закохався! Та вузлувата тварюка так i стрiляє очима,
як побачить що красне! - регочуть однi, а другi радять:
- Знаєш що, Марино?.. Наряджай i дочку, та йдiть разом. Покажися, як там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та воно ж, здається, й зрiднi трохи - зразу в вiчi кинеться. Кров - не вода!..
Нарядила Марина й Килину. Як квiтка та помiж травою, так червонiє Килина в новому уборi. Личко в неї хоч i замлiле, та бiле; очi, як зорi, грають; над очима гарнi бровенята дугами послалися, мов бархатнi рямця зверху яснi очi оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов по заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так i обхопила широкi плечi, високi груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а червчата плахта, мов пук квiток, облягла кругом неї. Як надiла ще Килина черевички-сап'янцi - картина, а не людина! Усi дивувалися на неї.
- Що то воно значить панського роду та благородного колiна! - дивувалися люди, а найбiльш усiх Марина. Вона на Килинi добачала своє давнє, згадала про свої молодi лiта та аж заплакала.
- I красу, i здоров'я бог дав, та щастя не вгадав! - плакалась Марина.
- Годi, Марино, не плач, - потiшали люди. - Не мути краси своєї. Воно так кожному на свiтi: те є, другого не достає; одного й багато, а другого нiяк це_ запобiжиш... Збирайся у двiр, пора вже!
Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввiйшла у двiр, чоловiки поприсiдали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть - Мариям немає; уже й сонце високо пiдбилася, уже й ма обiдню йору повертає, а Марина не показується.
- Наша, браття, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю прийняли - бач, i досi не вертаетаься. То-то розживемося! - радiють одрадяни.
- А що, як Марина нас змилить? - обiзвався хтось.
- Як то змилить?
- А так: об собi поклопочеться, а про нас забуде...
- Що се ти, дурню, верзеш! Як же се можна? Хiба не однаково вона з нами страждала? Ще, може, бiльше вiд нашого.
- То-то й є, що страждала. Про себе бiльше й дбатиме. Як голодний чоловiк, то вiн i рiдного батька за шматок хлiба продасть!
- А що ви думаєте! Хiба не правда! - пiддержав ще хтось.
- Та нi. Такого не може бути. Марина не така людина, та й на собi звiдала панську ласку... Певно, не забула того, що якби дiд Улас не приберiг, то пропала б;
зна, що за свого треба держатись: свiй i пожалiє, й не видасть! - забивали баки неймовiрним.
- Згадали про дiда Уласа, - промовив хтось. - Де-то вiн тепер? Живий ще чи помер?.. Певно, нема вже на свiтi... Скiльки лiт минуло, як пiшов од нас!
- Давно то було, давно. Килина ще, здається, i дiвкою не була, як вiн кинув село, а тепер, бач, давно вже Килина дiвує.
- Мабуть, вже й кiсточок не зiсталось вiд Уласа - потлiли!
- Якби живий був, то вернувся б або звiстку подав. А то скiльки часу пройшло, а про нього й чутка пропала! Певно, помер.
- Того не минеш: всi там будемо... А проте шкода Уласа. Хоч i чудного з себе вдавав, та певний був, громадський чоловiк: свого нiзащо не видасть...
Отак гомонiли помiж собою одрадяни, сидячи в ярку та дожидаючи Марини, а Марини все не було. Вже сонце почало з пiвдня звертати; вже деякi, виголодавшись, махнули додому хоч чого-небудь перехопити; вже повернулися й назад, а Марини все немає... Почало вечорiти.
- Ходiмо, мабуть, додому. Завтра дознаємося, -рiшили одрадяни й сумнi повернули в село.
"А що як справдi Марина змилила? - скребла кожного за серце думка. - День не малий, здається, можна б за цiлий день хоча звiстку подати... А то нi Марини, нi звiстки!"
Не хотiлося одрадянам тому вiрити, та на серцi, на самому сподi душi, заклюнулося недовiр'я й росло, ширшало, пiднiмалося вгору, мутило тихую радiсть, застилало сумним почуванням ясну надiю...
На другий день, ще нi свiт нi зоря, як одрадяни кинулися до Марининої хати. Хата стояла чогось розчинена, на столi лежав боком розбитий горщик з недоїденою кутею та окривав холодний морок голi стiни. Нi Марини з Килиною, нi їх убогого збiжжя одрадяни в хатi не знайшли. Ще бiльший сум обняв їх голови.
- Значить, Марина верталась, коли збiжжя немає й хату кинула розчинену... Чого ж то так крадькома? - допитувались вони самi себе.
Перше недовiр'я перевернулося в вiру, що Марина змилила їх. Гiрка печiя вхопила за серце. Отже кожен ще здержувався, не знаючи, що то справдi так.
Тiльки вже на третiй день, як панич поїхав, одрадяни запевне дiзналися, що вiн дуже радо прийняв Марину, звелiв нiмцевi одвести їй ту хату, що покiйний батько вибудував у садку задля Марининого батька, а Килину так понравив, що й з собою взяв.
Отодi все зле та лихе, що було за душею в одрадян, зразу вивернулося зi споду, зринуло наверх. А найбiльш тодi, як Марина через прикажчика вернула їм одежу, що наряджали її з дочкою, як iшла до панича.
- А що, одiгрiли змiю бiля свого серця! - гукали першi неймовiрцi.
- Хто ж знав, хто гадав, що таке каторжне задасться, таке проклятуще зародиться? Дочки, бач, не пожалiла, а то ж чужих! - казали тi, що йняли вiри.
- Та що ви плещете про дочку? - спиняли старшi люди. - Вона ж хоч яка там не є, а все ж сестрою йому доводиться... Як же то можна? Не звiр же вiн буде!
- Навiщо ж вiн узяв її з собою? Чого така шана та дяка матерi?.. Знаємо ми тих панiв! Що їм з жиру робити?..
Лютували одрадяни страх як! Пустили про Марину з Килиною недобрi вiстi; казали, що Марина продала паничевi свою дочку, а сама бiля нiмця ворожить.
Та Марина того не дочувала, до Марини те не доходило. В теплi та в добрi вона згадувала тi лихi години, що їй приходилось переживати, i дивувалася, як то вона їх пережила.
- Було таке - нi зернини, нi соломини! їсти нiчого, топити нiчим. Коли б не паничiв тiк, то досi б з голоду опухли! - хвалилася вона нiмцевi й розказувала, як Килина помiж кучугурами попелу знаходила недогорiлi снопи й носила їй нiччю, щоб нiхто не бачив, додому.
- Там ще багато є хлiба, якби вимолотити, - додала.
- Ну, та й що з того? Куди той хлiб годиться? - спитався нiмець.
- Люди б поїли... За одробiток позабирали б, - одказала Марина.
Нiмець чогось мугикнув, а на другий день, на диво всiй Одрадi, звелiв до току машину котити, недогар'я молотити.
Йшлося вже до рiздва. Лютi морози скували землю, прикрили її снiгом глибоким. Пошесть на людей почала стихати - чи то холод її задавив, чи всi тi, кому суджено було вмерти, перемерли. Зосталися тiльки тi, до кого й смерть боялася приступити; зосталися задля того, щоб повiдати нащадкам, чого то чоловiк не переживе та не перенесе!.. Хлiба, справжнього хлiба, вже давно не стало. Той хлiб, що їли люди, був випечений з усякої всячини: там була й полова з остюками, i земля з куколем та горошком, i жолудiв пiдкидали задля смаку. Такий хлiб тiльки заможнiшi їли, а бiднота й того не знала; надолужали картоплею, буряками, та й те вже було на сходi, i те матерi видавали видавцем дiтям, наказуючи "не все зразу жерти". То був справжнiй голод, голодне лихо, що примушувало про все на свiтi забувати, про себе одного дбати... Одрадяни, як тi вовки, тинялися по вулицях та по вгородах, розривали кучугури снiгу, сподiваючись знайти на смiтнику який-небудь завалящий огризок; виходили за село в чужих однiмати; вигонили голих i голодних дiтей милостинi прохати; били тих, що нiчого не приносили додому.
Тодi саме нiмець гукнув по селу:
- Хто хоче хлiба до нового врожаю позичити або за одробiток взяти, йди до двору!
Як та галич, налинули одрадяни у двiр, до комiр, з мiшками та лантухами. А там уже Марина стояла та ключами побрязкувала:
- Бачте, добрi люди! Чула я, що ви мене кленете та проклинаєте... А за вiщо? Що ж менi було робити, коли панич не хотiв вам землi вiддати? Чим, каже, вони будуть платити, коли їм i самим їсти нiчого?.. Хiба не правда то? А ви кленете!.. Та, сiлькiсь! Я злого не пам'ятаю i от вам ще в пригодi стала. Якби я не вговорила Карла Карловича вам хлiбом допомогти, з голоду б усi пропали! - стрiла вона одрадян з докором.
- Та то лихi нашi вороги отаке на нас наклепали! Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог боронить! - кланяючись, белькотали одрадянм.
Марина, вдягнена в криту сукном кожушанку, зап'ята товстим шерстяним платком, у добрих юхтових чоботях, не дослухалася, що їй казали люди; вона, як та дзига, крутилася, наказувала робочим, щоб, вигрiбаючiї iз засiкiв борошно, не дуже мiрки вивершували й насипали в пiдставленi людьми мiшки та лантухи. Вона лiчила, скiльки кому всипано, а нiмець тута ж сидiв за невеличким столиком та записував.
Вернулися одрадяни додому з повними мiшками за плечима, радi та веселi. Жiнки кинулись до мiшкiв борошно обдивлятись.
- Чого ж се воно чорне? Пополам iз землею? - питали жiнки.
- Де там земля? То воно трохи з горiлим, бач же, й димом припахає.. Спасибi й за се! - дякували чоловiки.
Вчинили те борошно, хлiба наробили, спекли... То не хлiб бiлий з борошна, то кiзяк чорний з попелу та гарi!.. А проте, смакуючи, їли та дякували Маринi.
- За що ви їй дякуєте? - питали жiнки. - Воно ж треба за се горiле колись добрим вiддавати.
- Коли-то буде та вiддача? А вона тепер запомогла! - одказували чоловiки.
А Марина того ж таки вечора, наливаючи чай нiмцевi, казала:
- Бач, якби не я, то ви б i не догадалися горiле в дiло пустити! А тепер, як лiта дiждемо, назад добрим вернемо.
- Бо твой мужик - дурак! - одказав нiмець, заїдаючи солодкий чай пухкою з маслом булкою.
Через тиждень пiсля сього несподiвано вернувся в Одраду дiд Улас. Старий та немiчний, вiн ледве волочив ноги, опираючись на довгу гирлигу. Обличчя в нього було сухе, як кiстка, жовте - аж чорне, борода рiдка, як молоко - бiла, однi густi брови чорнiли, настовбурчившись над запалими очима.
- То смерть iде! смерть прийшла! - гукали хлоп'ята, тiкаючи врозтiч вiд дiда Уласа, як вiн ковиляв через село до своєї хати.
Не веселим привiтом, не теплом та радiстю стрiла Уласа його хата; вона дихнула на нього холодом пустки; забитими дверима та чорними дiрками замiсть шибок примушувала його повертати назад.
- От ти й знай! - промовив Улас, поглянувши на хату. - Пустує... Та, здається ж, вона? Здається, я не помилився? Де ж Марина дiлася? Невже й її довелося пережити?
Дiд Улас почвалав довiдатися про Марину до зборнi. Там вiн дiзнався, що Марина тепер угору пiшла, панiєю стала. Люди йому розказали все про Марину: i як вона своїх обiйшла, як дочки не пожалiла, як тепер людей надiляє горiлим хлiбом.
- На, дiдусю, сам розкоштуй, що нам доводиться їсти! - казали йому одрадяни, тикаючи Уласовi шматок хлiба, сухий та чорний, як кiзяк.
Дiд Улас узяв шматок хлiба, мовчки подивився на нього й сховав за пазуху.
Переночувавши в зборнi, вiн на другий день подибав у двiр провiдати про Марину.
Марина спершу не хотiла до його вийти; думала - за милостинею старець приплентався.
- Одрiжте шматок хлiба та винесiть йому! - порядкувала Марина.
Слуга вернулася з шматком назад i повiдала господарцi, що дiд не за милостинею прийшов, а хоче бачитися з самою господинею.
Нехотя вийшла до його Марина.
- Чого тобi треба, дiду?
- Не пiзнаєш мене? - мiряючи очима, спитався Улас.
- Господь тебе знає, хто ти. Багато вас швендяє тепер! - неласкаве одказала Марина.
- Може, й багато; чув я - голодом господь карає... А, певно, в тебе був один тiльки дiд Улас? Пам'ятаєш його?..
- То ти будеш дiд Улас? Пам'ятаю, - як же не пам'ятати? Колись менi в великiй пригодi став... Чого ж тобi, дiду, треба?
- Чого треба, питаєш? Тебе бачити... на тебе подивитись. Бач, ти тепер не та стала, що була колись. Пам'ятаєш, як дiд Улас переховував тебе вiд лиха?..
- То давно було! - якось вихопилось у Марини.
- Давно, кажеш? А тепер? - спитав дiд Улас, пильно дивлячись на Марину.
- Що ж тобi тепер треба вiд мене? Може, їсти хочеш, то йди до хати - нагодую.
Дiд увесь затрусився, голова й борода ходором заходили, а очi з-пiд настовбурчених брiв, як вугiлля, запалали.
- Марино, Марино! - замовив вiн старечим охриплим голосом. - Не їсти я прийшов у тебе прохати... I без тебе нагодувало мене лихо так, що вже Їсти не хочу... Я прийшов довiдатися, чи правда все те, про що люди кажуть?
- Що ж вони про мене кажуть? - граючи очима, спитала Марина.
- Недобре кажуть, Марино!.. Як тебе колись лихо спiткало, вони тебе приберегли й не дали лиховi тебе посiсти, а як їх прикрутило голодне лихо, то що ти з ними вчинила? Якого хлiба даєш їм у позику? Ось на, подивись! - i вiн витяг з-за пазухи той шматок хлiба, щд сховав учора.
- Коли їм не згодне брати трохи присмаженого, то хто ж їх до того силує? - байдуже спитала Марина.
- Голод, Марино, голод! - глухо бубонить дiд Улас.
- А мене хто чим годував, як я з голоду пухла? їм тепер вадить трохи присмажена пашня, а того, небiйсь, не хотять знати, що якби не я, то й такої б не було. Годi про дурне, дiду, базiкати, даремно часу гаяти! - одказала, повертаючись, Марина.
- Дурне, кажеш? - спитався дiд. - А щоб же ти була давно здурiла, клята! - гупнувши в землю гирлигою, скрикнув дiд.
Марина, мов її що шпигонуло, випросталася й гордо позирнула на дiда.
- Чи в тебе, дiду, усi дома? - покрутивши в себе пальцем над лобом, призро спитала його. - Чого ти прийшов до мене? Лаятися? То йди собi заздалегiдь, бо, тiльки пам'ятаючи давнє, я не велю тобi в три шиї дати!..
Дiд Улас увесь затiпався, хотiв плюнути Маринi в вiчi, та вiд немочi тiльки в землю плюнув, кинув геть вiд себе шматок хлiба, що показував Маринi, й повернув з двору.
Вiн пiшов знов до зборнi та як лiг вiдпочивати, то вже бiльше й не пiдводився. Сторож розказував, що всю нiченьку вiн бубонiв iз собою. Все кликав Марину, то корив її, то вговорював покаятися.
- Марино, Марино, - гукав вiн, витрiщившись у сволок очима, - кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо?... Правда, що й то лихо було - тяжке лихо, що нас до землi гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лiчило. А проте те, давнє лихо не рiзнило людей, не розводило їх в рiзнi, сторони, не примушувало забувати своїх, навчило дер? жатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо - то справжнє лихо! - метаючись на всi боки, вигукував дiд Улас.
На ранок вiн затих, а об обiднiй годинi й на той свiт переставився. Як обмивали тiло, то знайшли в дiда на шиї гаманець, а в гаманцi двi сотнi грошей та якусь бомагу.
Паламар, читаючи по складах ту бомагу, повiдав одрадянам, що дiд Улас одписує Маринi свiй огород i двi сотнi грошей, аби тiльки вона приберегла його на старiсть та поховала.
- А тепер же як бути? - спитався хтось, як паламар ЇТ скiнчив читати бомагу, Уперед виступив сам староста.
- Дай сюди бомагу! - сказав вiн паламаревi, взяв у руки, пiдiйшов до печi, що топилася на той час, i кинув бомагу в огонь. Вона зразу спалахнула й незабаром покрилася бiлим попелом.
- Отак бути! - сказав староста. - Дiда Уласа як слiд поховаємо, а що вiд його грошей зостанеться - на церкву дамо, щоб поминали його праведну душу, а огород в обчеське пiде.

1897
Панас Мирний. Лихо давнє I сьогочасне


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация